СIм'я дикоÏ качки



Категории Євген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Добре дихалося зранку в старому дубовому лiсi. Юрко йшов по стежинi, що пролягала мiж заростями кiнського щавлю на рибалку. Йому хотiлося не йти, а бiгти, не мовчати, а спiвати. Вiн не втримався, щоб не крикнути. А-а-а! — легко й срiблисто вирвалося з його грудей, покотилося колесом по стежцi й погасло в гущавинi попереду. Лiс на хвилю заслухався, а потiм зразу i збайдужiв. А-а-а! — вже лункiше крикнув вiн, i тепер навколишня тиша немов кинулася стрiмголов увсiбiч, перелякана i тремтяча. А-а-а! — закричав на повнi груди хлопець, i голос, неначе вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостався в пустцi, яка все збiльшувалась, бо грiм одкочувався все далi й далi, поки весь лiс не перетворився на величезну пустку. В дзеркало рiки дивилось i не могло на себе надивитись небо. Юрко закинув вудочку, i поплавець хитнувся посеред блакитi. На нього зразу ж сiв метелик, з жовтими плямами на крильцях, i довго сидiв, поки по водi не побiг вiтерець i не понiс того метелика геть-геть на середину. Як добре, як щасливо було Юрковi! Гуп-гуп-гуп! — почулося за спиною, i всi його думки розлетiлися, як сонячнi зайчики. Вiн озирнувся — й не помилився в своïх передчуттях: Тося таки прийшла слiдом за ним, як i обiцяла звечора. Вiн демонстративно вiдвернувся, не бажаючи вступати з нею нi в якi розмови, а вона, вiдчуваючи свою провину, зовсiм тихо присiла неподалiк. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподiвалася на те, що Юрко стрiне привiтно, а вiн... Отак довгенько не розмовляли. Хоч хлопець уже й перестав гнiватись, але все ще не обзивався до Тосi. А вона, не зважившись повернутись i пiти одразу, тепер дедалi почувала себе нiяково й пригнiчено. Ïï засмучувало й те, що Юрко нiчого не зловив. Якби зловив, то почав би радуватись, i тодi вони б якось помирились. — Ти ж знаєш, — мовив, нарештi, Юрко, — що риба боïться, коли багато людей. — Так уже й багато туг, — буркнула вона. — Це через тебе не ловиться, — таки допiк вiн. Проте вона не хотiла погодитися з тiєю несправедливiстю: — То ти такий умiлець!.. Юрко почав сопти. Вiн тiльки недавно приïхав iз мiста в гостi до бабусi, але вже встиг кiлька разiв посваритись i помиритись iз Тосею. Вона з першого ж дня прив'язалась до нього, весь час намагалась бути в його товариствi, не спускала з нього очей. Спочатку Юрковi подобалась ïï увага, але скоро та увага стала йому надокучати й заважати. Нiчого не пiймав. А внизу таки найшов на кого звернути: — Через тебе усе! Тося й не думала здаватись: — Ти, мабуть, черв'яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене складаєш. Поверталися од рiчки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожнiми руками, хотiв би повертатися сам, без свiдкiв. Повiтря посухiшало, блакить мiж стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотiла вгостити Юрка, але той вiдмовився. Через кiлька ж крокiв не втримався — сам нарвав i почав ласувати. — Колись ми з батьком пiймали були сома, — збрехав Юрко, бо батько тодi ходив рибалити без нього i зловив тiльки великою коропа, а не сома. — Пiвтора пуда заважив. — Та ну?! — здивувалася Тося. Юрковi було приємне ïï захоплення, а тому вiн вигадував далi: — А як тельбушили його, то всерединi знайшли краснопiрку на кiлограм. I вона ще була жива! Насправдi ж ту краснопiрку батько зловив iншим разом, i також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, вона тiльки вигукнула зачудовано: — Ти бач? Хлоп'яча уява й далi вела: — Якось до нас у мiсто приïхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисицi, а також крокодили. Одного разу маленький крокодил десь пропав... То я його в озерi на вудку через день зловив! Але спостерiгали, що вона не поспiшає захоплюватись, а тiльки недовiрливо так дивиться, взявся глузувати з неï: — Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна... — Тс-с-с, — зашепотiла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. — Подивись ген туди!. Помiж кущами йшла качка, а за нею — цiлий виводок каченят. Спершу Юрко подумав, що то свiйськi, але потому, як качка витягувала шию, як сторожко озиралась, якими дрiбненькими полохливими клубочками котились каченята по землi, зрозумiв, що то дикi. Щойно вони сховалися за кущем, як Юрко, кинувши свою вудочку, стрiмголов шугнув уперед. Сiра качка, помiтивши небезпеку, скрикнула i разом iз каченятами дременула в траву. Проте Юрко й не думав одставати. Вiн тiльки побоювався, що виводок ось-ось добiжить до рiчки, плесне на воду — i втече. Тому забiг наперед, вiдрiзаючи ïм дорогу на берег. Качка, не наважуючись покинуги дiтей, не злiтала в повiтря, вона кидалася то туди, то сюди, захищаючи ïх. Каченята, стомленi й переляканi, збилися пiд лiщиною. Коли Юрко кинувся до них, розставляючи руки, щоб вони не повтiкали, качканалетiла вгору. Хлопець поспiхом узявся ховати каченят за пазуху. Одне... Друге... Од рiчки долетiв розпачливий материн крик. Третє вiдважилося тiкати, але в високiй травi заплуталось, i вiн його також посадив за пазуху. Зовсiм близько пролетiла качка, сiла на землю, пробiгла в напрямку до дiтей, — i знову зiрвалася, гнана страхом i розпукою. Четверте й п'яте також одважилися на втечу, але й на них чекала неволя. — Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося. — Це ж дикi! — Випусти, — сказала Тося, — бо вони повмирають без води. — I що ти тямиш? — напустився на неï Юрко. — Я ïх доглядатиму й приручу. Знову долинув крик сiроï качки, але вiн нiтрохи не схвилював Юрка. Дрiбнота тершiся в нього за пазухою, лоскотала тiло дзьобиками, крильцями, нiжками, — його аж колодок пронизував од того лоскоту. Не пощастило наловити риби, то має ген цiлiсiнький виводок. Жаль тiльки що качку стару не додумався зловити, — ото було б про що розповiдати. Вiн уявляв, як повезе каченят у мiсто, як показуватиме своïм товаришам, ЯК вони заздритимуть. Вiн iшов — i пританцьовував. Оля-ля-ля!.. Тра-ля-ля!.. Який вiн меткий i проворний. Оля-ля-ля!.. А Тосi було сумно... Може, й справдi вона даремно побоюється, а Юрковi вдасться ïх доглянути й приручити?.. У ïï вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навiть тодi, коли вони вийшли з лiсу й через городи йшли до хати. Юрко випустив каченят у великий ящик. Вони не ïли й не пили, хоч як старався хлопець. Поступово вони ставали все млявiшi, в'яли, як рослини в спеку. Юрко не сподiвався, що так зразу вони стануть нецiкавi. Ще трохи позазирав у ящик, а потiм вирiшив: — Вони бояться нас. Коли ми пiдемо, то вони й наïдяться, й нап'ються. Тося мусила пiти, плекаючи надiю, що, може, й справдi похоробрiшають, коли залишаться самi. Вона хотiла податися разом iз Юрком, щоб слухати його розповiдi про мiсто, про те, чого ïй нiколи не випадало бачити. Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неï падає чарiвливе свiтло його знань, що вона на якийсь час переселяється у той свiт, що постає з його розповiдей. Проте Юрковi набридло, щоб за ним цiлiсiнький день нав'язливою тiнню волочилось оце дiвчисько, — i вiн сiв на велосипед та й утiк до хлопцiв. Тося залишилася сама. Спочатку сидiла пiд своєю хатою й намагалась помiтити, нiс сонячне промiння падає на землю. Але так нiчого й не помiтила. Потiм з кленового пагiнця робила свистки, але всi вони свистали не так, як той, учорашнiй, який грав тоненьким, наче аж зеленим звуком. Притулялася до берези, що росла на ïхньому подвiр'ï, хотiла пiдслухати, про що вона шумить, але сьогоднi чомусь береза кралася пiд неï, не бажала повiдати своïх думок. Ну, чого ж це все ïй ниньки не дається, все тiкає од неï, наче змовилось? Стало гiрко Тосi, гiрко. I тут вона пригадала, як вставала раненько, як iшла назирцi за Юрком, i в недоброму передчуттi стислося ïï серце. Вона через садок майнула на сусiдський двiр, до ящика, а каченята вже деякi лежать на травi, а деякi ледве голiвки тримають. Вона на них водою прискати, вона ïх трусити, але хiба це поможе? Не тямлячи себе, хапала ïх i ховала за пазуху. Вони дiткнулися зiв'ялими тiльцями ïï грудей, але й не ворушились. Через городи — в лiс. А потiм отiєю стежкою, по якiй iшла назирцi, — до берег а. Дуби спiвчутливо поглядати на неï, нiби хотiли допомогти. Тiльки кущi перепиняли ïй дорогу, тiльки кущi шмагали по литках, нiби мстилися невiдомо за що. Неслухняними руками витягувала з-за пазухи, спускала на воду й благала душею й очима: попливiть! Попливiть! Попливiть! Але вони, як квiтки кульбаби, простилались на водi, яка ïх не оживляла й не оздоровляла. Виглядала з усiх бокiв дику качку, кликала ïï так, як свiйську: Тась, тась, тась! — але й качка не припливала, мабуть, iз горя далеко залетiла. Вона сама ладна була стати тiєю качкою, сама ладна була попливти разом з ними, тiльки якби вони пливли. Таки роздяглася, долонями пiдштовхувала ïх на глибоке, благала: — Пливiть, рiднi, пливiть, ненагляднi!.. Коли Юрко привiв iз собою хлопцiв, щоб показати ïм каченят, то зразу ж здогадався, де вони могли подiтись. Навiть не задумуючись, усi побiгли до рiчки. Про себе Юрко погрожував Тосi якнайстрашнiше, вiн, нарештi, пообiцяв собi розправитися з нею, щоб знала своє мiсце, щоб не лазила слiдом за ним, щоб не втручалася. Коли вони побачили Тосю в водi, то спершу й не зрозумiли, що вона робить. — Ану йди сюди! — закричав Юрко. Проте вона не йшла. — Ти де каченята подiла? Але хлопцi, з якими вiн прибiг до рiчки, вже зрозумiли, що вона нiкуди ïх не подiла, що ото вона ïх посилає на воду, а вони вже не пливуть. I собi кинулися в рiчку, й собi взялися ïх пiдштовхувати, пiдтримувати знизу долонями, щоб не потонули. Тося всмiхалася хлопцям, рада допомозi, тепер уже вона не сумнiвалася, що пощастить ïх урятувати, ось де тiльки ота сiра качка, ïхня мати, чому вона не летить, не пливе? — Тась-тась-тась, — кликала, з надiєю озираючи заростi лепехи й рогози. Пiсля того Юрко вже не товаришував iз сiльськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав Юрко, вiн не захотiв бiльше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то вiдповiдав, що дуже йому надокучила, i вiн ïï прогнав. Що, мовляв, од неï й слова живого не почуєш, а все дивиться й дивиться на тебе, розкривши рота. Ще задовго до вiд'ïзду й перед самим вiд'ïздом вiн бiгав до рiчки, хотiв побачити сiм'ю дикоï качки. Але так i не побачив. Переконував себе, що каченята вижили, але подалися в iнше мiсце. А коли зладнали чемодани й сiдали в машину, щоб ïхати на вокзал, то Юрко все не хотiв сiдати. Казав, що лiхтарика забув, а коли лiхтарик виявлявся в батьковiй кишенi, то казав, що ножик десь пропав. Усе затягував вiд'ïзд, ждучи, чи не появиться Тося. I вона й справдi появилась. Стала бiля своєï хати й дивилась, як вони сiдають у машину. ïй дуже кортiло пiдiйти, але вона не наважувалась. — Поклич ïï, — сказала мати Юрковi, — А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись. — Поклич, попрощаєшся. Але поки ïхав у машинi, то тiльки про те й думав: вiн би покликав, але чи пiдiйшла б вона? I, переживаючи болiсний сором, був певен, що, мабуть, не пiдiйшла б... Оповiдання Є. Гуцала Сiм'я дикоï качки — твiр про людину i свiт, якi змальовано крiзь призму морально-етичних проблем. У ньому вiдображенi людська доброта й жорстокiсть, бездушнiсть i милосердя та справжня турбота про природу.

Метки Сiм'я дикоï качки, ЄВГЕН ГУЦАЛО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
СIм'я дикоÏ качки