ХТО ТИ?



Категории Євген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Колишнiй матрос у смугастому тiльнику, штанях — кльош та безкозирцi зiскочив з пiднiжки автобуса. За ним зiйшла дiвчина. Вона була вогнисто — руда. Коси здiймалися полум'ям, бiле лице вродливе, а очi — глибокi й блакитнi. Тiльки погляд був якийсь жорсткуватий i непривiтний. На дiвчину всi звернули увагу, бо тут знали кожного свого. А крiм того, ïï коси так полум'янiли вогнем осiннього золотистого листя. Дiвчина, роззираючись по боках, з центру звернула на довгу вулицю, знайшла потрiбний ïй будинок. Хотiла ступити на подвiр'я, та раптово передумала. Стала роздивлятися цегляний будиночок. Потiм-таки наважилася спитати в бабцi, чи тут живе Дарина Дмитрiвна, Одарка Шмаглiй. Непривiтна зсутулена бабця тицьнула рукою у крайнє вiкно першого пiд'ïзду. Дiвчина рiшуче звернула на подвiр'я. У тiсному коридорi стояли якiсь мiшки, ящики, вiдра, усякий непотрiб. Постукавши, стала напружено чекати. Раптом дверi з виляском вiдчинилися i з них наче вирвався злий дух. Це був хлопчик рокiв шести — семи, горбоносий, з прищуленими вухами, з мисливським азартом в очах. Дiвчина запитала, чи тут живе Дарина Дмитрiвна, а з — за спини хлопчика ïй вiдповiла кучмата дитяча голiвка, що тут. Вмить кучматi русявi пасма розпались, i з ïхнiх свавiльних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дiвчинки. ïï пишнi губки скидались на двi пелюстки ранковоï ружi, що переблискує росою, карi вiчка мерехтiли, як равлики. Дiти мовчки дивилися на гостю. Вони були не схожi мiж собою, як, скажiмо, цвiт гарбузовий не схожий на цвiт вишнi. Незнайомка, спитавши, чи може побачити Дарину Дмитрiвну, почула у вiдповiдь, що ïï немає, вона в лiкарнi. Дiвчина розгубилася ще й вiд того, що дiти називали Дарину Дмитрiвну своєю мамою Одаркою. Вийшла на подвiр'я i сiла в забуттi. Пробудилася вiд того, що дiвчинка звернулася до неï i сказала, щоб вона не ждала — мама дуже хвора i не скоро повернеться. Дiти йшли на рiчку ловити рибу. Незнайомка сидiла, вiдчуваючи бiль i пустку в душi, непорозумiло дивилась на довколишнiй свiт i, мабуть, не вiрила в справжнiсть його. Через двiр придибала та сама бабця i стала розпитувати дiвчину, ким вона доводиться Одарцi, адже та не тутешня, близьких родичiв не має. Незнайомка сказала, що вона далека родичка, з — пiд Одеси, приïхала провiдати. Але далi розказувати своï таємницi не квапилась. У бабцi личко засяяло спiвчуттям, проте очi не ожили, зостались схожими на двох волохатих гусениць у побурiлих осiннiх листочках. Вона присiла на лавчину i стала розповiдати, що Одарка лiкується, але навряд чи це ïй допоможе. От тiльки дiтей жалко — малi ще. Iлько вiд одного батька, Галя — вiд iншого. Перший чоловiк Одарки був славним, працював у локомотивному депо, помер вiд хвороби. Але залишив i хату, i майно, i грошi. Та жiнка все хутко пустила за димом. Дiвчина нетямковито спитала, що, мовляв, була пожежа? Бабця пояснила, що Одарка сплуталася тут з одним чоловiком, достеменним циганом. Вiн ïздить на Волзi, у кожному селi в нього жiнка, ще й квартира своя в мiстi. ïздив цей Рафальський, поки були в Одарки грошi (а вона хату чоловiкову продала). Купувала для нього i горiлку, i костюми. Дiвчинку Галю вiд нього мала. А вiн навiть не записав дитину на себе. Бабуся сказала, що сусiди застерiгали Одарку, та де там — така вдача — свiту за ним не бачила, все ладна була йому вiддати. Рафальський чим платив? Поки грошi — приймав у себе й сюди приïжджав. А як злягла в лiкарню, то Волги нi разу не було в дворi. Дiти самi хазяйнують. А жалко ïх, малi. Сусiди пiдгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Дiвчина слухала з сухими та шорсткими очима, а при згадцi про притулок ледь не зайшлася плачем. Бабця — печерижка знову забiдкалася, що Одарцi вже з лiкарнi нема вороття, i допитувалася, ким же дiвчина доводиться ïхнiй сусiдцi. Незнайомка, не слухаючи балакучоï староï, пiдвелася i пiшла з двору, спотикаючись та заточуючись. Отямилась у парку. Зiйшла на берег ставу. I одразу ж побачила Галю з Iльком. Тi тримали вудочки й заворожено дивилися на поплавцi. Дiвчина ïх покликала, спитала, чи хочуть ïсти. Незабаром усi сидiли на травi i з апетитом ïли бутерброди. Незнайомка стала розпитувати, чи ловиться риба. Дiти нiби чекали цього питання, iз задоволенням повiдомили, що без улову не повертаються додому i що його вистачає на прожиток. Мрiяли про човен — довбанку або хоч плiт. Iльковi цього року до школи, але у нього немає нi зошитiв, нi книжок. Дiти розповiли, що мати лежить у залiзничнiй лiкарнi, ранiше вони носили ïй усякi передачi, а вчора не взяли, повернули. I тiтка сказала, щоб бiльше не ходили. Дiвчинка запитала у незнайомки, як ïï звати. Та гiрко вiдповiла, що так само, Галею. I пiшла через парк, здогадуючись, що за рядком тополь має бути лiкарня. У приймальному покоï сказали, щодо Одарки не пускають навiть рiдних дiтей. Тодi дiвчина знайшлася i сказала, що вона з профспiлковоï органiзацiï з важливим дорученням. Натоптувата няня зiтхнула i сказала, що якi там можуть бути доручення, хвора весь час спить. Хiба що глянути на неï, та й то ïй перепаде, як довiдаються. Але вона мала чуле серце, тому дала дiвчинi бiлий халат i провела в палату. Хвора спала, якось дивно поклавши худенькi долоньки бiля вух. Вона була зворушливо безпорадна. Вiдвiдувачка глянула на змарнiле, незнайоме обличчя, i ïï охопив острах. Вона тихенько покликала, але хвора й не поворухнулася. ïï сусiдка по палатi сказала, щоб Одарку не будили — ïй увi снi легше. Дiвчина глянула на жовто — зеленi плями на шкiрi хвороï, i судома перехопила ïй горло. Раптом Одарка вiдкрила очi й напiвсвiдомо глянула на дiвчину. ïï обличчя зоставалося байдужим i чужим. Нiби не своïм голосом спитала: Хто ти?, а очi вже самi закривалися, як невiдворотна бiда. Пацiєнтка з сусiднього лiжка знову сказала, щоб хвору не тривожили, хай спить, а вона передасть ïй, хто приходив. У цей час вкотилася няня i, чiпко вхопивши молоду вiдвiдувачку за лiкоть, вивела з палати. Вона сказала, що Одарцi вже нiщо не допоможе — агонiя, хвороба вiку. Дiвчина, вражена побаченим у лiкарнi, стояла за ворiтьми лiкарнi, страхаючись подумати про те, що мало статися... Попрямувала до вокзалу. Але раптом ïï зупинив той самий моряк, з яким ïхала в автобусi, i запросив у кафе. На його здивування, дiвчина погодилась. Моряк спiвчутливо розпитував, що трапилося, назвався Нестором Минайленком. Дiвчина назвала себе Галею й розповiла, що приïжджала до матерi, а та ïï не впiзнала, бо дуже хвора i скоро помре, тiльки спитала: Хто ти? Матрос присоромив дiвчину, що вона кидає матiр. А та вiдповiла, що мати не впiзнала ïï, як i вона, бо й зовсiм не знала. Мати ще маленькою здала Галюдо дитячого притулку. А хто батько, дiвчина не знає. I мати тепер уже не скаже. Пiсля притулку Галя пiшла на швейну фабрику i шила блузочки. Якось приïхала до тiтки й випросила материну адресу. Далi дiвчина уривчастим вiд судоми голосом сказала: Я не могла зрозумiти... не могла зрозумiти, чому вона вiдцуралась назовсiм! Ну нагуляла мене, коли була молодою, ну хотiла видати себе за бездiтну, не прославитись матiр'ю — одиначкою! Замiж хотiла... Але ж потiм! Потiм, коли я виросла... Хай би просто навiдалась! Навiть до тих, хто в притулку, матерi навiдувались! Я б тiльки глянула, я б тiльки взяла ïï долонi в своï, притулилася до них губами, притулилася б щоками... I додала, що вирiшила приïхати просто подивитися на матiр, нi в чому ïï не дорiкати, адже вона вже доросла, самостiйна. От i приïхала. А мати ïï не впiзнала. Тепер помирає. Але ïй не можна, у неï маленькi дiти, якi зовсiм нi в чому не виннi. Матрос здивувався, що Галя нiби жалiє жiнку, яка ïï покинула й прирекла на сирiтство. Нiби звана якимось покликом, дiвчина вийшла з кафе й побрела до лiкарнi, намагаючись знайти вiкно палати матерi. Потiм подалася на вокзал. Потрiбний поïзд йшов тiльки вранцi, i Галя цьому аж зрадiла. Пiшла до знайомого комунального будиночка, пробралася темним коридором i постукала. Дверi стрiмко вiдчинилися — i на порозi став Iлько, а за ним Галя. Вони заявили, що мати ще не повернулася. Пiзня гостя попросила, щоб ïï пустили переночувати, бо вона спiзнилася на поïзд. Дiти пропустили Галю в кiмнату. Там був повний безлад. У дiвчини аж подих перехопило вiд вигляду цього убогого родинного вогнища. Що привело ïï сюди знову? Чому не дочекалася поïзда на вокзалi? Не подалася геть вiд матерi, яка ïï вiдцуралася колись i не впiзнала тепер? Не втекла вiд братика й сестрички, якi й не пiдозрюють, що вона не випадкова гостя, а ïхня рiдна сестра? Раптом дiвчинi спало на думку, що мати розкаювалася, тому й назвала другу дочку теж Галею, не сподiваючись зустрiтися з першою. Гостя спитала, де ïй спати, i дiти запропонували на мiсцi мами, бо вони спали всi разом. У маленькоï Галi був пустотливий вигляд, а Iлько супив брови й не роздягався. Коли всi полягали, Галя подумала, якi ж цi дiти худi, недоглянутi. I що ïх чекає далi — притулок? Добре ще, коли один. А як рiзнi? I загубить тодi брат сестру, й можуть бiльше нiколи не зустрiтись. I до чого ж тут вона? Чути було, як ритмiчно i злякано б'ється серце дiвчинки. Маленька Галя раптом попросила Галю велику розповiсти казку. Та, подумавши, вiдповiла, що не знає казок. Дiти здивувалися: що, мама ïй нiколи казок не розказувала? Гостя сказала, що нi, i запропонувала скласти нову казку, де не буде нi Баби — Яги, нi Змiя з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. От, наприклад, жили на свiтi брат i двi сестри. I обох сестер звали Галями. Хлопчик засумнiвався, чи може таке бути. Галя — старша запевнила, що може, от як ïï i його меншу сестричку. Втрьох, перебиваючи один одного, вони склали спiльну казку. Незабаром почулося сонне дитяче дихання. Звiвшись на лiктi, Галя дивилася на обличчя дiтей, намагаючись розгледiти те, що вiдоме було тiльки ïй. I, можливо, ще не знала, а тiльки здогадувалась пiдсвiдомо, що нiколи не зможе кинути цих дiтей, бо вiднинi вони були ïй не чужi, а рiднi, вiднинi вони були ïï братом i сестрою, меншими, а вона — ïхньою старшою сестрою, кровною, вже досвiдченою. Здогадувалась, що, сама гiрко скривджена, вона не захоче, аби цi двi крихiтки звiдали те саме, щоб вони були обдiленi ласкою, сердечнiстю, чулiстю. Хвиля материнського тепла пiднiмалась у ÏÏ грудях, i, схлипуючи крiзь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу голiвку, то м'якi i довгi пасемка дiвчинки i в цю мить начебто десь далеко вiдступали всi кривди й образи, натомiсть душа сповнювалась свiтлом доброти.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ХТО ТИ?, ЄВГЕН ГУЦАЛО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ХТО ТИ?